Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України давно перестала бути двостороннім конфліктом. Вона стала проявом ширшої трансформації міжнародної безпекової архітектури та каталізатором формування неформального авторитарного блоку, до якого входять Росія, Китай, Іран і Північна Корея.
Попри те, що Росія становить лише близько 3,6% світового ВВП, вона змогла вести війну на виснаження протягом кількох років. Це стало можливим завдяки зовнішнім партнерам, які забезпечують її зброєю, боєприпасами, технологіями, компонентами подвійного призначення, розвідданими, логістикою та фінансовими каналами обходу санкцій.
Україна у цій війні фактично протистоїть не лише Росії, а цілій системі держав, які використовують війну як лабораторію для тестування нових форм збройної боротьби, санкційного виживання та гібридного тиску на демократичні суспільства.
Авторитарна мережа, що підтримує Росію, не має єдиного командного центру чи формалізованих зобов’язань колективної оборони. Натомість вона функціонує як система двосторонніх і багатосторонніх домовленостей, ситуативної координації та розподілу ролей. Росія виконує роль воєнного ядра. Китай є ключовим економічним і технологічним тилом. Іран — головним постачальником ударних дронів і ракетних технологій. Північна Корея — джерелом масових боєприпасів і живої сили.
Це ще не повноцінний формальний союз чи «дружба без меж», але реальна загроза для України та Заходу. Кожна затримка із допомогою України дає цьому блоку час і можливості вивчати, адаптувати та масштабувати випробувані Росією методи кінетичної й гібридної/«тіньової» війни, обходу санкцій і масового військового виробництва.