Раніше ми розповідали про те наскільки змінилося українське суспільство у сприйнятті жінок в армії. Втім ця проблема була і залишається актуальною не тільки для України. Протягом останніх трьохсот років жінки в армії США пройшли чималий шлях. Їм доводилося маскуватися під чоловіків аби воювати; їх звинувачували в кумівстві і наданні сексуальних послуг в обмін на посади; жінкам намагалися обмежити доступ до військової освіти, називаючи їх “виродками”.
Попри це, 27% сучасної армії США – це жінки. Тож як жінки виборювали свої місця в армії? Через які перешкоди і упередження вони пройшли? І які уроки з цього може винести Україна?
Невидимі солдати видимої армії
Жінки були частиною армії США з часів Американської революції. Офіційно під час війни за незалежність вони займали ролі кухарок, прачок та медсестер. Але паралельно чимало з них таємно воювали разом зі своїми чоловіками. В деяких випадках жінки навіть маскувалися під них або ж змінювали свої імена на чоловічі. Так вони могли виконувати іншу роботу – шпигувати або возити контрабанду.
Втім найосновнішим завданням для жінок у війську все одно була медицина. Так у 1901 році створили Nurse Corps (служба медичних сестер). Однак попри те, що служба входила до складу постійних військ США, жодного офіцерського звання медсестрам все одно не присвоювали.
У 1917 жінкам офіційно дозволили вступати до лав армії. Тоді майже 33 000 жінок приєдналися у військо в якості медсестер, священнослужительок та іншого персоналу.
А вже під час Другої світової їх кількість збільшилася до 400 000, з яких майже 60 000 медичних сестер і понад 1000 жінок, які поповнили ряди повітряних сил США. У липні 1943 року відбувся важливий крок – Жіночий армійський допоміжний корпус перейменували на Жіночий армійський корпус, зробивши його офіційною частиною армії США. Це дозволило жінкам служити за кордоном, отримувати пільги та виплати при пораненнях чи у летальних випадках, та навіть зарплату еквівалентну до тої, що отримували чоловіки в регулярній армії.
Ненсі Харкнесс Лав за пультом Fairchild PT-19.
Фото: Національний архів США
Друга світова дала багато захоплюючих історій, які продемонстрували, що жінки не “відсиджувалися в тилу”. Однією з них була медсестра ВМС США Джейн Кендей, яка у віці лише 22 років стала першою льотною медсестрою ВМС США, що здійснила евакуаційну місію під час бойових дій, і першою, хто приземлився на полі битви в Тихому океані. Протягом усієї війни, вона врятувала життя понад мільйону пацієнтів, перевозячи їх небезпечними маршрутами.
Однак попри такі історії, жіночий внесок в армії часто таврували та висміювали, а самі жінки піддавалися сексуальним домаганням. Існували твердження, нібито жінки надавали сексуальні послуги в обмін на свої військові посади чи звання. Поширеними стали і чутки про те , що програма Жіночого армійського корпусу була нацистською змовою з метою підриву армії США. А деякі чоловіки банально обурювалися тим, що їм довелося служити разом з жінками.
Післявоєнні часи або як жінки пробивали собі шлях до армії
По завершенню війни зʼявилася нова норма мирного часу: служити в армії дозволялося лише жінкам-медсестрам. Передусім очікувалося, що сотні тисяч жінок, які служили своїй країні під час Другої світової війни, покинуть військову службу та повернуться до цивільного життя.
В результаті багато жінок опинилося без роботи. Більшість роботодавців дискримінували колишніх військовослужбовиць, мовляв, їх взяли на службу через сексуальні послуги чи кумівство. Потенційні працедавці також вбачали в жінках загрозу: буцімто вони хочуть підірвати гендерні устої на робочих місцях. Але фактично це відбувалося через небажання платити зарплату на рівні з чоловіками.
Втім у 1948 році все змінилося. Суспільне невдоволення наряду з прикладами ефективності жінок, які служили під час Другої світової війни, спонукало до переосмислення ролі і місця жінок в американській армії. Тоді Гаррі Трумен підписав “Закон про інтеграцію жінок у Збройні сили”, який юридично дозволив жінкам служити в армії США на низці офіційних посад.
Гаррі Трумен підписав “Закон про інтеграцію жінок у Збройні сили”
Фото: Національний архів США
Цей закон став першим кроком до рівноправʼя в Збройних силах США. В тому числі і з точку зору расової дискримінації, оскільки він також дозволив йти на службу афроамериканкам. Так Енні Грем стала першою темношкірою жінкою, яка приєдналася до Корпусу морської піхоти в 1949 році.
Відтоді жінки отримали змогу служити своїй країні на постійній основі і в мирний час. Але з декількома “але”. Кількість жінок у кожній гілці армії не мала перевищувати 2%. Військові також могли примусово звільняти жінок, які завагітніли. Але найосновніше – відсоток жінок, що могли стати офіцерами, обмежили. Очевидно, що це ґрунтувалося на біологічних відмінностях і стереотипах. Однак наряду з цим існувало бажання залишити армійський простір лише для чоловіків.
Мері Халларен, яка розпочала свою кар’єру в Жіночому Армійському Корпусі і згодом стала полковником в ЗС США згадувала:
«Основним аргументом який, як нам сказали, обговорювалося на закритих засіданнях, було те, що якщо жінки були б на рівних правах з чоловіками-військовими, тоді вони повинні були б виконувати накази від жінок. Не дай бог.»
Згодом, з 1962 року американських бійчинь почали відправляти на військову на підготовку у В’єтнамську армію. Пізніше 9000 медсестер служили у лікарнях по всьому В’єтнаму, а 800 представниць американської армії воювали на полі бою.
Поступово роль жінок розширювалася. У 1970 році жінкам нарешті дозволили піднятися до командних посад у небойових підрозділах. Того ж року, вперше, двоє жінок Анна Мей Хейс та Елізабет Хойзінгтон, за наказом Річарда Ніксона, стали бригадними генералками. Ще через рік жінки набули права вимагати відпустку по догляду за дитиною.
З появою добровольчих військових сил кількість жінок зросла в декілька разів: у 1972 році вона становила 12 260 осіб, а у 1978 — 52 900. Це дало можливість жінкам здобувати військову освіту в американських вишах.
1975 року президент Форд підписав закон, що дозволив жінкам вступати до військових коледжів, у яких навчалися виключно чоловіки. А вже у 1976 році 119 жінок увійшли в історію, ставши першими жінками, що вступили до Корпусу кадетів Військової академії США у Вест-Пойнті. Шістдесят дві з них пізніше закінчили навчання в 1980 році, ставши молодшими лейтенантами армії.
Звичайно, це викликало бурхливу реакцію в суспільстві, було дуже багато питань та суперечок з приводу ефективності жіночої служби.
Перший курс жінок в академії Вест-Пойнт
Фото: Національний музей ЗС США
З одного боку були такі люди, як генерал Вільям Вестморленд. Для нього будь-яка жінка, яка могла досягти успіху у Вест-Пойнті, була «виродком, а я не хочу керувати військовою академією для виродків». А з іншого боку були численні політики, воєначальники та випускники Вест-Пойнта, які і вірили в здатність жінок досягти успіху в академії.
Оскільки декларація президента Форда набула чинності негайно, у Вест-Пойнта було небагато часу, щоб створити рівні можливості для чоловіків та жінок, а тому останнім довелося стикатися з такими явищами як пісуари у жіночих ванних кімнатах чи пластикові замки на штанах замість залізних (які були у чоловіків).
Втім це не відбилося на успішності навчання курсанток. Як показали дослідження Військового інституту Вірджинії, жінки навчалися на 5% краще за чоловіків. Іронічно, але саме жіночу “емоційність” відзначали як фактор успішності, адже саме вона дозволяла швидко вирішувати проблеми.
Наші дні: нові виклики та перемоги
У 1990 та 1991 під час війни в Перській затоці у операціях «Пустельний щит» та «Пустельна буря» було розміщено близько 40 000 американських військовослужбовиць. Жінки під час операції робили те ж саме, що й чоловіки, за винятком наземних боїв. По суті, по них могли стріляти – просто за тодішніми правилами їм не дозволяється стріляти у відповідь.
Терористичні атаки 11 вересня 2001 року стали ключовим моментом для жінок у війську. Разом з тим як армія змінювалася на полях битв в Іраку та Афганістані, змінювалася і роль жінки у її рядах. Завдяки кампанії «Глобальна війна з тероризмом» швидко збільшилась кількість робочих місць, а разом із цим змінилося уявлення про роль жінок.
Ще одна визначна подія відбулася 16 червня 2005 року, коли сержантка Лі Енн Гестер була нагороджена Срібною зіркою за дії під час перестрілки під Багдадом. Це була перша Срібна зірка у військовій історії США, вручена жінці.
У 2013 році міністр оборони США Леон Панетта підписав документ про скасування заборони на участь жінок у бойових діях. Це історичне рішення дозволило жінкам брати участь в боях з артилерією, бронетехнікою, піхотою та бути на інших бойових позиціях. А вже починаючи з 2016 року, усі без винятку військові професії та посади, стали доступними для американок.
Але попри всі ці здобутки, в армії США все ще залишаються проблеми. Передусім йдеться про сексуальне насильство.
Станом на 2019 рік, 23% жінок повідомили про сексуальне насильство, а 55% – про ті чи інші форми сексуальних домагань в армії.
Дослідження також свідчать, що попри програми інтеграції, запроваджені державою, гендерний розрив зберігається. А разом з цим й надалі існує культура токсичної маскулінності та стереотипів. Постійні образи, розмови про секс та непристойні жарти не тільки заважають ефективно виконувати свої обов’язки, але й безпосередньо нормалізують таке ставлення до жінок. В підсумку, це створює сприятливе середовище для сексуального насильства.
Уроки для України?
Наразі жінки складають 27.4% армії США. Однак ще сто років тому таке було б складно уявити: жінки могли бути будь-ким, але не офіційною частиною війська. Історія свідчить, що війни і безпекові загрози ставали каталізатором переосмислення ролі і залученості жінки у Збройних силах.
Війна за незалежність показала, що жінки не стоять осторонь. Перша світова війна продемонструвала, що жінкам є місце в армії. Друга світова довела, що це місце не обмежується обслуговуючими функціями. Повоєнні роки, хоч і не дуже охоче, але лише закріпили ці уроки і дали змогу більш активно залучати жінок до військових операцій. А з початком війни проти тероризму жінки в армії стали не примхою, а необхідністю.
Лише десять років тому жінок у Збройних Силах України не сприймали. Війна це змінила: у 2021 році українська армія на 16% складалася з жінок. А вже у 2022 цей показник становив 22%, 2% з яких – на передовій. Втім в США було чимало часу аби поступово просуватися до інтеграції жінок у військо, тоді як Україна, на жаль, такої розкоші не мала.
Проблеми жінок у війську всюди однакові, втім кожна країна (не)вирішує їх по-своєму. Відповідаючи на виклики війни, українська армія вимушена швидко розвиватися. Українки ж довели, що вони є повноцінною складовою цієї армії, а відтак заслуговують на відповідне ставлення до себе.
Кашук Анна,
Офіцерка з комунікацій НАКО